Олівер Кромвель — лідер Англійської революції

Постать Олівера Кромвеля викликає палкі суперечки вже понад три століття. Для одних він – визволитель, який кинув виклик тиранії та заклав основи парламентської системи. Для інших – узурпатор, радикал, чиї дії призвели до непоправного розколу в суспільстві. Його життя припало на один із найбурхливіших періодів Англії, і без розуміння цієї постаті неможливо осягнути всю глибину трансформацій, яких зазнала країна в XVII столітті. Він пройшов шлях від звичайного сквайра зі Східної Англії до всесильного лорда-протектора, і кожен його крок був позначений глибокою релігійністю та вірою в божественне призначення. Саме цей сплав політичної волі, військового генія та щирої віри зробив його ключовим гравцем Англійської революції.

Хто такий Олівер Кромвель?

Перш за все, Олівер Кромвель був людиною парадоксів. Він був переконаним пуританином, який щиро вірив, що всі його вчинки – це інструменти Божого провидіння. Водночас він виявився блискучим полководцем, який не програв жодної значної битви, створивши армію «нової моделі», що стала взірцем для всієї Європи. Як політик, він вагався між пошуком компромісу з парламентом та жорсткими військовими методами управління. У світовій історії він залишився не просто як лідер, що повалив монархію, а як творець єдиної республіки у Британії – Співдружності Англії, Шотландії та Ірландії. Його постать настільки знакова, що в загальнонаціональному опитуванні на початку III тисячоліття він посів третє місце у списку найвидатніших британців в історії, поступившись лише Вінстону Черчиллю та Ісааку Ньютону.

Його характер формувався під впливом кількох потужних чинників. По-перше, це було глибоке релігійне навернення, яке дало йому внутрішню силу та впевненість у своїй обранності. По-друге, це досвід втрати соціального статусу на початку кар’єри, що загартувало його та навчило розуміти простих людей. І нарешті, стрімке військове піднесення, яке перетворило його на національного героя. Ці три складові – віра, випробування і слава – зробили його тією суперечливою, але надзвичайно впливовою фігурою, яку ми знаємо сьогодні. Він не був класичним тираном, але й не був ліберальним демократом у сучасному розумінні; він був людиною свого часу, яка діяла так, як вважала за потрібне задля спасіння своєї країни та своєї душі.

Де і коли народився Олівер Кромвель?

Олівер Кромвель з’явився на світ 25 квітня 1599 року в місті Гантінгдон, розташованому в графстві Гантінгдоншир у Східній Англії. Його родина належала до дрібного провінційного дворянства – джентрі. Хоча він сам скромно зауважував про своє походження: «Я був джентльменом за народженням, не живучи ані на значній висоті, ані в невідомості».

Це був час, коли Англією правили Тюдори (королева Єлизавета I), а країна поволі готувалася до вступу на престол нової династії Стюартів. Дитинство Кромвеля припало на період відносного спокою, проте релігійні та політичні суперечності вже тліли в суспільстві, готуючись спалахнути за його життя.

Ранні роки та освіта

Освіта для Кромвеля розпочалася в місцевій школі Гантінгдона, де його вчителем був Томас Бірд, суворий пуританин, який мав значний вплив на формування світогляду юнака. Саме Бірд прищепив йому ненависть до «папізму» та віру в божественне провидіння, яке керує долею людей і націй. У 1616 році сімнадцятирічний Олівер вступив до Сідні Сассекс-коледжу Кембриджського університету, відомого осередку пуританської думки. Однак його навчання тривало недовго – лише через рік помер його батько, і юнак був змушений повернутися додому, щоб вести сімейні справи та піклуватися про матір і сестер.

Період після університету не був легким для нього. У 1620 році він одружився з Єлизаветою Бурш’є, донькою лондонського торговця хутром, що дещо покращило його фінансове становище. Однак наприкінці 1620-х років він пережив особисту драму та духовну кризу. Сучасні дослідники, зокрема Джон Моррілл, вказують, що втрата впливу та статусу на початку кар’єри, коли він змушений був працювати як звичайний фермер-орендар, стала переломним моментом. Саме тоді відбулося його глибоке релігійне навернення до класичного пуританізму. Цей досвід зробив його не просто номінальним вірянином, а палким поборником «справи Божої». Він почав привертати увагу впливових пуританських кіл, що згодом відкрило йому шлях до великої політики.

Політична кар’єра до революції

Політичний дебют Кромвеля відбувся у 1628 році, коли його обрали до парламенту від рідного Гантінгдона. Уже тоді він проявив себе як рішучий захисник пуританських інтересів та критик королівської політики. Однак король Карл I, який прагнув правити одноосібно, розпустив цей парламент наступного року і не скликав його цілих 11 років. Для Кромвеля, як і для багатьох інших опозиціонерів, настали часи вимушеного політичного бездіяльності. Він повернувся до свого маєтку в Ілі, займався фермерством і дренажем боліт, але не полишав релігійних роздумів і стежив за подіями в країні.

Поворотним моментом став 1640 рік, коли через війну з шотландцями король був змушений знову скликати парламент. Кромвель знову став депутатом, цього разу від Кембриджа. Цей парламент увійшов в історію як Довгий парламент. Тут Кромвель швидко зарекомендував себе як радикальний екстреміст. Він не був блискучим оратором – сучасники описували його як людину в простому, грубо пошитому костюмі, з різким і не надто приємним голосом. Але його промови палали вогнем віри та щирості, що не могло не впливати на слухачів. Він став одним із найактивніших членів парламенту, які вимагали обмеження королівської влади та проведення церковної реформи. Протягом цього періоду він брав активну участь у формуванні порядку денного, який зрештою призвів до збройного конфлікту. Його політична програма тих років була доволі конкретною і зводилася до кількох ключових вимог, які він відстоював разом з однодумцями:

Його позиція ґрунтувалася на кількох незаперечних принципах:

• Необхідність скасування єпископату та очищення церкви від католицьких обрядів, які насаджував архієпископ Лод.
• Захист прав і свобод парламенту від свавілля королівської влади.
• Неприпустимість переслідування пуританських проповідників за їхні переконання.

Коли компроміс між королем та парламентом став неможливим, і в 1642 році над Англією нависла загроза громадянської війни, Кромвель не вагався. Він зібрав свій загін кінноти і вирушив захищати справу, яку вважав священною. Його політична кар’єра в парламенті на деякий час відійшла на другий план, поступившись місцем військовій необхідності.

Англійська революція

Англійська революція, частиною якої була громадянська війна, стала найдраматичнішим періодом в історії Британії. Це був не просто конфлікт між королем і парламентом, а глибокий соціальний, релігійний та політичний розлам, який пройшов через кожну родину. Для Кромвеля ця революція була насамперед релігійною війною – битвою між Христом і Антихристом, між істинною вірою та забобонами. Він бачив у ній Божий промисел, який дав йому шанс очистити Англію від «ідолопоклонства» та тиранії.

Його роль у цих подіях важко переоцінити. Спочатку він був лише одним із командирів, але дуже швидко його військовий талант вивів його на передову. Він не отримував системної військової освіти, але мав природний хист до стратегії і, що важливіше, до мотивації солдатів. Його полки були наповнені людьми, які знали, за що воюють, і вірили у свою правоту. Це було його ноу-хау – дисциплінована, ідейна армія, здатна протистояти професійним, але менш мотивованим королівським військам. Він особисто брав участь у перших сутичках, навчаючись військовій справі просто на полі бою, і його кар’єра від полковника до генерал-лейтенанта відбулася за лічені місяці завдяки реальним успіхам.

Громадянська війна в Англії

Громадянська війна розділила країну на два табори. У цій кривавій боротьбі Кромвель здобув славу незламного полководця. Його перший великий тріумф стався 2 липня 1644 року в битві при Марстон-Мур, де його кіннота завдала нищівної поразки кавалерії принца Руперта. Саме після цієї битви за ним закріпилася репутація лідера, здатного перемагати. Він не просто атакував, він реорганізував військо. У 1645 році парламент, значною мірою під впливом Кромвеля, ухвалив створення Армії нового зразка – професійної, централізованої армії, де на посади призначали за здібностями, а не за походженням. Це була революція у військовій справі.

Кульмінацією військової кампанії стала битва при Нейзбі 14 червня 1645 року. Кромвель, командуючи правим флангом, блискуче виконав маневр: він розбив кінноту супротивника, але замість того, щоб захопитися переслідуванням, вчасно повернув свої сили й вдарив у фланг королівській піхоті, що тіснила центр парламентських військ. Цей удар вирішив долю битви – армія короля була розгромлена вщент. Після Нейзбі військова міць роялістів була остаточно зламана. Кромвель показав себе не просто хоробрим воїном, але й геніальним тактиком, здатним мислити холоднокровно та стратегічно у найгарячішій сутичці. Його перемоги, від битви при Престоні (1648) до нищівних кампаній в Ірландії та Шотландії, створили йому репутацію непереможного генерала. Він став символом сили парламенту.

Страта короля Карла I

Після війни постало питання, що робити з переможеним королем. Карл I, який перебував у полоні, не збирався йти на поступки і плекав інтриги, сподіваючись використати суперечності між переможцями. Кромвель довго вагався. Він був консерватором у душі і спочатку схилявся до компромісу, який би зберіг монархію, але обмежив її владу. Однак поведінка короля, його постійні спроби розпалити нову війну, змусили Кромвеля змінити думку. Він дійшов висновку, що поки Карл живий, миру в Англії не буде. Це рішення далося йому нелегко, адже йшлося про помазаника Божого.

У січні 1649 року під тиском армії було створено спеціальний трибунал для суду над королем. Кромвель особисто брав участь у процесі, хоча деякі історики стверджують, що він навіть підштовхував до рішення суддів, які вагалися. 30 січня 1649 року Карл I був публічно страчений перед банкетним залом Вайтголлу. Це був акт безпрецедентної сміливості – народ Англії, в особі армії та радикальної частини парламенту, позбавив життя свого монарха. Кромвель, який підписав смертний вирок, мав усвідомлювати всю вагу цього кроку. Він вважав це «жорстокою необхідністю», продиктованою волею Провидіння. Світ був шокований: Англія стала республікою, а її фактичним правителем став генерал-пуританин Олівер Кромвель.

Який титул отримав Олівер Кромвель?

Після страти короля Англію проголосили Співдружністю, тобто республікою. Але керувати країною виявилося значно складніше, ніж воювати. Довгий парламент, який залишився при владі, виявився неефективним і непопулярним. Військові постійно конфліктували з цивільними, всередині країни зростало невдоволення. Кромвель, який повернувся з придушення повстань в Ірландії та Шотландії, був змушений навести лад. 20 квітня 1653 року він увірвався до парламенту з загоном мушкетерів і, як свідчить легенда, наказав прибрати «дурницю» (скорочуючи знамениту фразу «Заберіть цей дурний жезл!»), розігнав депутатів і зачинив двері на ключ.

Постало питання про нову форму влади. Армія потребувала сильного лідера. 16 грудня 1653 року Кромвеля урочисто проголосили Лордом-протектором Англії, Шотландії та Ірландії. Цей титул був закріплений у першій і єдиній писаній конституції Англії «Знаряддя управління». Кромвель отримав посаду голови держави довічно, хоча його влада обмежувалася Державною радою та необхідністю скликати парламенти. Він відмовився від корони, яку йому пропонували у 1657 році, не бажаючи відтворювати стару монархічну систему, але де-факто він правив як король, і навіть пишніше – він оселився в королівських палацах і вів життя, гідне монарха.

Протекторат Кромвеля

П’ять років Кромвеля як лорда-протектора стали періодом жорсткого, але відносно стабільного правління. Він намагався втілити в життя пуританські ідеали «реформації звичаїв»: заборонив театр, азартні ігри, публічне пияцтво, наказав суворо дотримуватися неділі як дня відпочинку та молитви. Водночас він проводив досить зважену зовнішню політику, піднявши престиж Англії на міжнародній арені завдяки війні з Іспанією та захопленню Ямайки. Його внутрішня політика була спрямована на примирення, але часто наштовхувалася на спротив як зліва, від радикалів, так і справа, від роялістів.

Релігійна політика протекторату була однією з найцікавіших його сторін. Кромвель надав безпрецедентну на той час свободу протестантським деномінаціям. Він дозволив євреям, вигнаним ще в XIII столітті, повернутися до Англії та вільно сповідувати свою релігію. Він не переслідував католиків так жорстоко, як це робили до нього. Проте його правління не було ліберальним у сучасному сенсі – будь-яка загроза режиму жорстоко придушувалася. Він розділив країну на 11 військових округів на чолі з генерал-майорами, які відповідали за порядок і збір податків, що викликало ненависть населення.

Шлюб та сім’я

У серпні 1620 року Олівер Кромвель узяв шлюб з Єлизаветою Бурш’є, якій на той час було 22 роки. Це був надзвичайно вдалий союз, що тривав майже сорок років аж до смерті Олівера. Єлизавета походила з родини заможного лондонського шкіряника, що мало велике значення для кар’єри Кромвеля, адже через це одруження він отримав доступ до впливових кіл пуританського дворянства та лондонських купців. Листування між подружжям свідчить про глибоку ніжність та відданість.

У подружжя Кромвелів народилося дев’ятеро дітей, хоча не всі дожили до дорослого віку. Їхній перший син Роберт помер юнаком. Двоє синів, Олівер та Джеймс, померли в дитинстві. Історія знає їхніх старших синів, які відіграли певну роль у подальших подіях:

• Річард Кромвель (1626-1712): старший син, який успадкував титул Лорда-Протектора після смерті батька. На відміну від Олівера, він не мав потягу до військової справи та політики, через що швидко втратив владу.
• Генрі Кромвель (1628-1674): молодший син, який зробив успішну кар’єру, обіймаючи посаду лорда-депутата Ірландії в 1657-1659 роках.
• Бріджит, Елізабет, Мері та Френсіс: їхні доньки, які вийшли заміж за представників впливових родин, зокрема за соратників батька по армії та політиці.

Сім’я була для Кромвеля тим тихим прихистком, де він міг відпочити від бурхливої політики, хоча навіть родинне життя не було вільним від трагедій — втрата дітей стала важким ударом для нього та Єлизавети. Його улюблена донька Елізабет Клейпол померла за кілька тижнів до смерті самого Олівера.

Смерть Олівера Кромвеля

Олівер Кромвель помер 3 вересня 1658 року в лондонському палаці Вайтхолл у віці 59 років. Останні місяці його життя були затьмарені хворобою. Історики припускають, що він страждав на малярію, яку, можливо, підхопив ще під час Ірландської кампанії, а також на інфекцію та пневмонію. Його смерть настала в річницю його славетних перемог при Данбарі та Вустері, що для людей того часу, які вірили в знамення, мало символічне значення. Перед смертю він встиг назвати своїм наступником сина Річарда, хоча документально це не було зафіксовано.

Поховання Кромвеля було пишним і нагадувало королівське. Його тіло забальзамували, і з 18 жовтня по 10 листопада в Сомерсет-хаусі відбувалося публічне прощання, де було виставлено воскову ефігію (надгробне зображення) покійного. Поховали його таємно, без зайвого церемоніалу, пізно вночі 10 листопада в каплиці Генріха VII у Вестмінстерському абатстві — усипальниці англійських королів. Пізніше, 23 листопада, відбулася урочиста державна похоронна процесія. Здавалося, він навіки знайшов спокій серед монархів.

Однак це тривало недовго. Після реставрації монархії в 1660 році новий парламент ухвалив рішення помститися. 30 січня 1661 року, у дванадцяту річницю страти Карла I, тіла Кромвеля, Генрі Айртона та Джона Бредшоу були ексгумовані. Їх провезли на санях до Тайберна, де публічно повісили на шибениці. Після цього тіло Кромвеля було обезголовлене, а його голова на довгі роки виставлена на жердині біля Вестмінстер-холу. Тіло ж було зарите під шибеницею. Цей акт посмертної страти мав символізувати відновлення справедливості та остаточно затаврувати Кромвеля як зрадника. Його голова залишалася на жердині майже 30 років, аж до кінця правління Карла II. Згодом вона стала експонатом у приватних колекціонерів, і лише в 1960 році була перепохована в коледжі Сідні Сассекс у Кембриджі, де колись навчався Кромвель.

Олівер Кромвель в історії

Постать Олівера Кромвеля залишається однією з найбільш поляризованих у британській та світовій історії. Для одних він — “військовий диктатор”, як його назвав Вінстон Черчилль. Для інших, як-от поета Джона Мільтона чи історика Томаса Карлайла, він був героєм свободи, що скинув тиранію. Ця суперечка триває вже понад три з половиною століття. Показовим є той факт, що його статую біля будівлі парламенту встановили лише в 1895 році, та й то більшість коштів зібрав прем’єр-міністр лорд Роузбері, оскільки офіційна влада довго вагалася. Вона стоїть навпроти статуї страченого ним короля Карла I — символічне відображення нерозривності цих двох постатей в історії.

Найбільше суперечок викликає його кампанія в Ірландії (1649-1650). Жорстокість, виявлена при взятті Дрогеди та Вексфорда, де загинуло багато мирних жителів і католицьких священників, назавжди зробила його ім’я ненависним в ірландській пам’яті. Він сам намагався виправдати цю різанину як “праведний суд Божий над варварами”. Подальша політика конфіскації земель у місцевих католиків і переселення їх у західну провінцію Коннахт призвела до масштабної гуманітарної катастрофи та зміни демографічного ландшафту острова. Тому в Ірландії він залишається символом жорстокого завойовника. В Англії ж оцінки коливаються від поваги як до “батька” британської морської могутності до критики за встановлення військової диктатури. Незалежно від оцінок, історія відвела Кромвелю унікальне місце: він назавжди змінив співвідношення сил між монархом і парламентом, показавши, що Англія може існувати без короля, хоча й не надовго. Його спадщина — це складний вузол релігійних, політичних та військових протиріч XVII сторіччя, який досі не розплутано.